«Усе неважливе, усе є пусте, якщо у людині людини немає…”
В пам’ять захисника Авдіївки Андрія Витвицького

Витвицький Андрій Ярославович (СПІКЕР)
31 грудня 1987 – 16 січня 2018
Добровольчий український корпус «Правий сектор»
м. Івано-Франківськ

   Знайомтесь, це – Андрій Витвицький з Івано-Франківська. Йому було 30. Ні мало ні багато як для хорошого сина, чоловіка та батька, друга, героя, захисника… «Нарваний, правильний, рішучий. Весельчак. Часом здавалося, що не міг сидіти без активних дій ні хвилини. Жив повним життям. Закінчив духовну семінарію, але мав покликання воїна». Уявіть собі людину, якій варто довіряти: щиру, відверту, життєрадісну, повну духу та сил. Справжнього філософа, бо кожен із близьких відчував силу та чистоту його поглядів. Мама, Тетяна Витвицька, одразу зазначила: «Щоб ви зрозуміли якою він був людиною – читайте його вірші»:

Ми сталь кували
і ми не спали
нам тяжкий гуркіт заважав
У ранню пору
усі довкола
кували як і я кував
Ми сталь здобули
і всі збагнули
Що ми самі тепер як сталь
У кожнім домі
у кожнім слові
Тепер метал а не печаль
І кожен знає
що так буває
І очі в кожного горять
Меча у руку
залізну штуку
І всі мов витязі стоять
Скажіть хто може
нам Бог поможе
І в бій усі разом підем
Нехай поляжем
зате цим скажем
Що не існуєм а живем

   Народився 31 грудня 1987 року та завжди з гумором ставився до святкування в переддень Нового року. Таких знакових співпадінь у його житті буде ще багато… Мама виховувала його самостійно, ні до чого не змушувала, заохочувала внутрішню свободу. Навіть школу (з польською мовою навчання) вибрали через вільне ставлення до людей і демократичну атмосферу, що, напевно, ще більше підсилило творчу натуру Андрія. Зараз на фасаді його рідної ЗОШ №3 в Івано-Франківську встановлено пам’ятний знак. У 2005 році розпочав навчання у Вищій Духовній Семінарії Римо-католицького обряду в Брюховичах Львівської області, адже з дитинства хотів бути священиком. З сім’єю ходив до костелу Христа Царя, де за власною ініціативою прислуговував біля вівтаря. Його сповідник, отець Казимир казав: «Андрій народився вже в незалежній країні та виріс без страху». В дитинстві та юності багато подорожував. Добре вчився в семінарії, щороку отримував чимало дипломів, адже мав чудову пам’ять і чітку перспективу вчитися на філософських студіях у Римі. Будучи чесним із собою, закінчив навчання після 5 курсу, проте не висвятився на священика через плани створити власну сім’ю в майбутньому. Інтуїція, або якесь інше передчуття чи провидіння, завжди супроводжували Андрія. Він багато роздумував над своїм покликанням і записував власні вірші, прочитав дуже багато книг. Завжди активний і в колі друзів, був надзвичайно різностороннім – наприклад любив грати у футбол і соціально-орієнтовану комп’ютерну гру eRepublik.

   «Усе неважливе, усе є пусте, якщо у людині людини немає» – інакше не можна охарактеризувати власними словами юнака, який сказав: «Якщо починають бити дітей, значить у цій країні щось не так» і 2 грудня 2013 року вирушив на Майдан.З самого початку вступив до лав «Правого сектору» і став командиром групи з 10 людей, які охороняли Будинок Профспілок – так почалась історія загону «Черепахи». В одному з інтерв’ю Андрій пояснював: «Уявіть собі «спецназьорів», у яких одягнутися займає біля 30 хвилин, обмотаних скотчем, із дерев’яними палками та шматками водостічних труб замість захисту. От вам і боївка швидкого реагування. Іншої назви окрім як «загін швидкого реагування та повільного одягання «Черепахи», ми не вигадали». У січні 2014 року саме Андрій із друзями здобували перші трофеї: щити, кийки, бронежилети та шоломи. Брали участь у протистояннях на Грушевського, на Інститутській, у Будинку Профспілок, а 19 січня 2014 року вперше потрапили в сюжет одного з провідних телеканалів.

   Тут черговий поворот у долі нашого героя – перше поранення Андрія уламками від гранати. Наче знаючи щось наперед, він стояв на посту й не звертався по допомогу, поки його не почало лихоманити. Так доля звела його з Олександрою – майбутньою дружиною, волонтеркою та активісткою, яка надавала допомогу тоді вже легендарному командиру Майдану. Познайомилися вони 12 січня 2014 року, на день народження дівчини, а вже за 10 днів – освідчення та початок сім’ї, про яку мріяв Андрій, залишаючи семінарію у далекому мирному 2005. Вінчав пару капелан уже в зоні проведення АТО.

   Після ряду вишколів на різних базах в БШР «Черепахи» пішов добровольцем на фронт у складі 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». З перших днів війни брав участь у бойових діях на Донбасі. Андрій був універсальним бійцем – розвідка й контррозвідка, в обслузі міномета чи в якості впевненого та строгого командира. Своє псевдо – «Спікер» – Андрій Витвицький отримав ще під час навчання в семінарії, адже завжди вмів розмовляти, переконувати, надихати: «Усіх запевнив, що ми круті, й ми в це вірили». Також користувався повагою бійців і міг на слух визначити калібр зброї, з якої стріляють. «Неймовірно позитивний Спікер. Завжди з посмішкою, турботою, цікавими історіями. Людина, яка завжди була з книгою та дуже смачно готувала».

   27 травня 2015 року в молодої сім’ї народилась донечка Надійка. У цей час Андрій воює на фронті, і будучи харизматичною та активною особистістю дає кілька інтерв’ю. За нього говорили, що «Спікер із зовсім різних людей зумів створити дисципліновану й організовану групу, яка виконувала потрібну роботу». Під час оборони донецького аеропорту його загін воював у Пісках. Бійці не люблять згадувати чи розказувати про війну і бої, тим паче, що боротьба ще триває. «Він був принциповим, патріотом України та поважав своїх побратимів, кожному хотів підставити плече, не міг залишити їх. Хоча дружину й донечку любив безмежно». Побратим Євген Добровинський (Німець) зауважив, що Андрій мав рідкісний талант бачити в кожній людині те найкраще, що вона в собі носить. Тому навколо Спікера завжди юрмилися люди, його душевне тепло дуже притягувало. Наступною гарячою точкою була авдіївська промзона…

   Після святкування дня народження матері в грудні 2018 року Андрій поїхав у останню поїздку на Схід – підміняти пораненого командира Тенгіза. Це була не перша ротація на промці для Спікера, який вже мав відзнаку «За оборону Авдіївки». І знову містичний збіг – у переддень від’їзду помирає улюблений собака.

   16 січня 2018 року в промзоні міста Авдіївка Андрій Витвицький загинув від осколкових поранень внаслідок розриву міни; разом з ним дістав важкі поранення, від яких помер наступного дня, бойовий побратим – Михайло «Гайдамака» Дімітров з яким рушили на війну з Майдану. Мама згадує день трагедії так: «…за чотири роки війни я вже стільки нахвилювалася, що тепер і не розумію, чи були у мене спокійні хвилини? Того дня я розмовляла з Андрієм між 20-ю і 21-ю. А через годину його не стало… 17 числа, близько 12 години дня, зателефонували з незнайомого номера. Я подумала, що це Андрій дзвонить із чужого телефону. Але це був Сашко, друг сина».

   Після прощання на Майдані Незалежності в Києві його тіло доставили у Франківськ, де в костелі Христа Царя відбулося ще одне прощання з героєм. На похороні було понад 20 священників і багато містян. Похований герой на Алеї Слави міського цвинтаря в Чукалівці.

   11 лютого 2018 року посмертно нагороджений Бойовим Хрестом ДУК, а 25 квітня 2019 року Андрію Витвицькому присвоїли звання «Почесний громадянин міста Івано-Франківська».

Дві балки збиті разом
Коротка горизонтальна
І довша вертикальна
Вони передають більше ніж більшість книжок
Дві балки є символом, ціллю, засобом і знаряддям
Мільйонів людей
Дві балки діють більше ніж уся техніка світу
Дві балки покорили сердець більше ніж усі вірші
Дві балки сказали більше ніж ціле покоління
Дві балки докорінно змінили останні дві тисячі років
Дві благословенні балки

   На час написання тексту, попри клопітку роботу дружини Олександри, Андрій Ярославович Витвицький офіційно не вважається учасником бойових дій у країні, за яку віддав життя, а його родина не має відповідного статусу.

   Мати пояснює долю свого сина так: «Ні одна людина не народжується без крові. То як має народитись країна?.. Мій син жив повним життям, брав від нього найкраще, встиг все. Єдине, що б іще дарував близьким –це любов…. більше нічого».


Максимюк Мирослав

«Усе неважливе, усе є пусте, якщо у людині людини немає…”
В пам’ять захисника Авдіївки Андрія Витвицького">

Щоб змінити світ, треба його побачити! Подорожуйте!