Хроніки еко-табору на перевалі Прислоп

Минулими вихідними ми прибирали сміття на закарпатському перевалі Прислоп. Його там, без перебільшення, виявилось обсягом на два повних ЗІЛа. Як саме відбувалась толока, читайте в невеличкій розповіді-звіті від організаторки.

День 1

Збираємось першою групою в Києві. Я дивом встигаю заскочити в якісь бетонно-джунгляні хащі, купити іржавий жигулівський багажник і стяжками примайструвати його на дах джипа. Вантажимо рюкзаки на нього, вантажимо волонтерів у багажник і вирушаємо до пригод. Вечеряємо біля шевченківського джерела на Рівненщині, споглядаючи прекрасний захід сонця. Якщо в Києві пасажири тягнули сірнички щоб вирішити, кому не пощастить їхати в багажнику, то тепер всі прагнуть їхати саме там – виявилось, що позаду дуже гарно спиться, а падаюча на голову картопля із мішка з продуктовими припасами, за словами Юлії з Києва, добавляє цій пригоді шарму. Опівночі доїжджаємо до рекреаційної ділянки біля Моршина, розбиваємо табір, спимо до ранку.

День 2

Доїжджаємо до Воловця милими гірськими серпантинами. Зустрічаємо інших волонтерів – всього 26 чоловік. Вантажимось в автобус і дві машини, їдемо до Колочави. В кінці асфальтованої дороги завантажуємо в джип 26 наплічників. Далі гірська дорога – люди йдуть пішки, а я, привалена наплічниками з усіх боків, кермую джипом на стрімкому підйомі. На перевалі вже чаклують дівчата з Херсона – поки ми розбиваємо табір і пакуємось на вихід в гори, дівчата починають розбирати сміттєзвалище в лісі.

Виходимо на хребет Полонина Красна. В високогір’я можна лише сьогодні, бо всі наступні дні має бути дощ з грозою. Спека, небо чисте, все ок. Милуємось краєвидом, починаємо прибирати сміття на хребті. З околиць непомітно сповзаються хмарки – але білі, добренькі. Ділимось на дві групи, одна іде прибирати до вершини Сигланського, друга під моїм керівництвом – на Топас. Хмарки насуплюються і стають злішими, чорними, але поки йдемо. До вершини кілометр. Десь вдалині ледь чується гуркіт грому, дуже далеко. Маємо проскочити. Проходимо ще 500 метрів, перевалюємо через безіменну вершину з хрестом і в мене на очах рівненька цільова блискавка вдаряє в лісистий хребет за Колочавою. Йой. До вершини 500 метрів, але розвертаємось назад. Кажу другій групі по радіостанції також розвертатись і щодуху крокуємо назад. Звісно, по дорозі підбираємо сміття, воно само себе все одно не прибере.

“А нам здавалось блискавка прямо в вашу стежку влучила!” Ми були ближче до епіцентру грози, другій групі дістався лише лагідний дощик. Але все добре і ми вже біля лісу. Дощ припинився і чудернацькі хмари, мов лавини, виповзають з-за горбів і повзуть ущелиною до хребта. Спукаємось, по дорозі підбираємо купу пластикових пляшок. Вічна проблема Красної – відсутність води на маршрутах і, як наслідок, купа пластикової тари в руках не дуже відповідальних відвідувачів.

Спускаємось в табір. Внизу теж літають хмарки, за ними наввипередки бігають коні. Починається злива. Вечеряємо, втиснувшись всією групою під маленьким тентом і попередньо втиснувши туди вогонь разом з димом. Тепленько, затишно.

День 3

Злива не вщухала ані на мить. Сніданок так само під тентом. Вершини Стримби і Красної грають в бадмінтон чорними хмарками, жбурляючи їх то вправо, то вліво над нашим табором. Хмарки пручаються і поливають нас дощем. Озброюємось мішками і дощовичками та розходимось по трьох сміттєзвалищах на перевалі. Вигрібаємо гори сміття, сортуємо, зносимо в одну велику купу біля дороги.

Обідня перерва. Мій напарник везе першу частину групи на вокзал, ще частина виїжджає власною автівкою. 17 чоловік лишаються – йдемо двома групами на спуски в бік Колочави і Німецької Мокрої, збираємо сміття на узбіччях. З неприємним здивуванням для себе знаходимо звалища в урвищі. Там унітази, цегла, шифер – місцеві. Звідти дістати не можемо, бо дуже крутий схил. Прибираємо дорогу, стоянки. Жартома думаю, що збір сміття з сортуванням це чудовий тімбілдінг.
“У кого жесть?”
“Та тут всюди жесть! Метал у мене, кидай!”
“А всяка срань де?”
“Всяка срань трохи відстала, зачекай!”
“Ой, жесть, не спіши так, у мене для тебе щось є!”
Весело!

Біля Німецької ще одне звалище в ямі, вигрібаємо його, вертаємось. Ярослав з Харкова вже зварив нам картоплю з м’яском. Вечеряємо.

День 4

Ранок починається з хмар. Ми планували нічне сходження на Стримбу і світанок на вершині, але хмарки вирішили інакше, тож волонтери відпочивають в таборі, а я на пробіжку в Німецьку Мокру, 14 км. Вертаюсь, хлопці кладуть вогонь, варимо макарони. Хмарки оговтуються і тікають, лишаючи вузький білий пояс між вершинами і долиною. Але виходити наверх вже пізно. Розходимось залишками сміттєвих ям. Ми втрьох їдемо до нижньої ями біля Німецької джипом – забрати спаковане вчора сміття.

Мішки не влізають в джип-сміттєвоз, бо він все ж більше джип, аніж сміттєвоз. Трамбуємо їх в багажник, на задні сидіння, під стелю. Вдвох влізаємо на переднє пасажирське сидіння, позаду весело дзеленчить відсортоване скло в мішках. Машина кипить, глохне на вузькій колії над прірвою. Стоїмо, чекаємо, їдемо далі. Відправляємо волонтерів на автобус, нагадуємо Колочавській ОТГ про сміттєвоз. Я звідси не поїду, поки сміття не буде завантажене і вивезене! Сто чи двісті мішечків по 120-150 літрів весело ворушаться під поривами вітру, піддакуючи.

Лишаємось маленькою групою, чекати сміттєвоз. Решта людей, щасливі, вже їдуть додому. Година, друга, третя… Внизу чується звук техніки. Урааа, сміттєвоз! Вантажівка Колочавської сільради нарешті заповзає на перевал. Вантажимо сміття, кидаємо щасливий погляд на чистенькі гори і стрибаємо в джип. Помчали до нових пригод!
Аліна Косовська, організаторка табору